Сонцестояння в українському фольклорі

Кожен, хто робив спробу дізнатися, яким уявляли собі Всесвіт наші предки, знає, як важко знайти таку інформацію. Нам добре відомі давньогрецькі міфи, єгипетські, навіть вавилонські перекази. Але від слов’янського Всесвіту залишились лише окремі скельця колись єдиної яскравої мозаїки. Як не прикро, але значною мірою в цьому винувате християнство. З його розповсюдженням у Київській Русі стали безжально винищуватись давні вірування слов’ян. В нас не збереглося нічого подібного до античних скульптур чи великих пірамід Єгипту…  Ми не знаємо, як виглядали в очах наших предків Велес, Хорс, Перун… Відомо, як нищив Володимир капища в Києві, та скільки їх іще згоріло в ті часи, скількох Перунів і Даждьбогів ховали в лісах, поки час не знищив їх безслідно. І мало кому відкриваються далекі слов’янські родичі Стоунхенджу – дольмени і кам’яні магічні кола, яким вдалося витримати і плин часу, і наше забуття. І виявилося, що хранителями пам’яті стали не споруди, не давні храми, не витвори древніх майстрів, а те, що могло жити у пісні, у слові, у найпростіших ужиткових повсякденних речах. Взяти хоча б вишиванку. Важко знайти іще якийсь модний тренд, який зберіг би свою актуальність сотні років. Зотлівала на плечах одна сорочка, але давній орнамент переходив на нову, успішно плинучи хвилями часу. Відомо, що базові візерунки на сорочках утворено солярними символами. Це зрозуміло – ніде і ніколи на землі люди не могли не помічати життєдайної сили Сонця. І особливими точками в перебігу часу були точки сонцестояння. Звичайно, найвиразніша – зимове сонцестояння: Різдво. Попри все, це – чоловіче свято, не в побутовому, а в сакральному своєму значенні. Різдво – це вогонь, це сила, це енергія. Коли дні такі короткі, а ночі довгі, коли Сонце ледь піднімається над горизонтом, починається активний наступ на пітьму. Всі різдвяні обряди  (а вони дуже давні) спрямовані саме на боротьбу із темрявою. Це численні вогнища, смолоскипи, що розганяють темряву, шумні процесії, що переслідують її навіть вночі, і таки перемагають, упевнюючись в силі і спроможності своїх традицій. У наших предків не було причини сумніватися в тому, що їхні дії досягають мети, адже Сонце повертало на літо, даруючи впевненість у непорушній основі світу. І навпроти цієї поворотної точки, на протилежному боці вікового кола,  – Івана Купала, літнє сонцестояння, як Інь і Янь в слов`янському варіанті світогляду. Це, без сумніву, жіноче, дівоче свято, торжество води. Хоч у ньому, як краплина вогню в Інь і Янь, і присутній вогник свічки, що пливе за течією назустріч майбутньому.

Сонцестояння в українському фольклорі

Найкоротша ніч укриває лагідним туманом таїнство зародження нового життя. Подумайте, воно прийде у світ через 9 місяців, у дні весняного рівнодення.  Воно пробудиться до життя разом з весняним пробудженням природи, в гармонічному поєднанні ритмів людського існування з ритмами всевладного Всесвіту. Пливуть в далину, танучи в мареві, дівочі віночки, перлинами сяє у місячному світлі роса, легким серпанком стелеться туман, перетворюючи знайому галявину на таємничий чарівний світ. І в цьому примарному, майже нематеріальному світі, зовсім інакше звучать звичайні слова, і знайома лірична пісня наповнюється сакральним змістом.

Туман яром, туман долиною… За туманом нічого не видно… Тільки видно дуба зеленого…

Світове дерево

І підіймається над світом могутня розлога крона вікового, світового древа, сягаючи небес угорі і ховаючи в корінні криничку, що веде у підземний світ. І рине-поринає в глибокій криниці золоте відерце Сонця, нагадуючи, що вершечок його шляху вже позаду, що знову починається наступ ночі. Невже нема вороття, невже воно зникне у темряві назавжди? Але ж ні – пам’ятаєте –

Обізвався козак із-за гаю… Ой, я теє відерце дістану!

Справді, адже настане нове різдво і чоловіча магія вогню відродить нове Сонце, підтримуючи вічний плин часу і вічне оновлення життя.

Стаття - Людмила Марченко

Ілюстрація - Володимир Голуб (Литва)

[ назад до списку статей ]